18 березня 121-річниця від дня народження відомої громадської діячки часів Української революції і багаторічного політв’язня Надії Віталіївни Суровцової.
Музей – квартира Надії Віталіївни Суровцової, відкритий в місті Умані 30 вересня 2005 року в будинку її батька.
Надія Суровцова – легенда розстріляного Відродження.
1896, 18 березня – Надія Суровцова народилася в Києві на Великій Житомирській. Батько – адвокат, дрібний поміщик із роду українізованих литовських князів. Мати – з польсько-української родини.
1903 – сім’я переїжджає до Умані;
1912-го Надія закінчила тут жіночу гімназію;
1913 – 1917 р.р. навчалася на історико-філологічному факультеті Вищих Бестужевських курсів у Петербурзі;
1917 – 1919 – служила в Секретаріаті внутрішніх справ Центральної Ради – начальником Департаменту у справах біженців. За Гетьманату – начальник дипломатичного відділу МЗС, за Директорії – начальник інформбюро дипломатичної місії УНР в Парижі.
1919 – 1925 – жила у Відні, стала доктором філософії Віденського Університету;
1925, квітень – повернулася до СРСР. Працювала в Харкові редактором РАТАУ, Наркоматі закордонних справ. Училася в аспірантурі Харківського університету.
29 років 5 місяців – стільки років була в неволі Надія Суровцова:
13 років тюрми - із них п’ять в одиночці, 16 років заслання – із них вісім - за присудом, решта - «без права виїзду».
Коли О. Солженіцин писав «Архіпелаг ГУЛАГ», приїздив до неї в Умань консультуватися. Бо вона провела в таборах на 20 років довше за нього.
Свідками в справі її реабілітації виступали Павло Тичина й Остап Вишня. Для вцілілих письменників розстріляного Відродження вона була легендою.
Надія Віталіївна прожила довге, насичене подіями життя, в якому були активна робота в органах Центральної Ради та першого радянського уряду, багаторічна еміграція і майже тридцять років радянських тюрем, таборів, спеціальних поселень.
У кімнатах музею частково відтворений інтер’єр, яким він був за життя Н.В. Суровцової, де експонуються особисті речі, документи, фотографії, книги з особистої бібліотеки, які висвітлюють її життєвий шлях.
Цікаво те, що в дитинстві Надія жила у свого діда – в хаті, де колись квартирував Тарас Шевченко. Там тепер його будинок-музей, біля майдану Незалежності в Києві. Уже будучи дорослою Надія Суровцова напише статтю «Мій Шевченко».
Н.В.Суровцова
Мій Шевченко
З чого починається в мойому житті Шевченко?
Ой, давно, давно ... У Києві, на початку Хрещатика був заулок, що його називали Козяче болото. Там стояло кілька дерев’яних, тинкованих будинків, і між них – мого прадіда, Івана Житницького.
Його син, теж Іван, був закоханий в молодшу з двох сестер на Полтавщині. Але молодшої, з рідкісним іменем Каліста, за нього не віддали – не годилось за звичаями тодішніми. Віддали старшу, Ніну. Дід був вже інженером, будував щось важливе, придбав маєток під Москвою, забрав туди дружину. Вона прохворіла ціле життя, він ретельно доглядав її, виховав дітей, але щастя не зазнав. А перше кохання так і не забув. Красуня була дуже легковажна. Її віддали за полтавського ж поміщика Сирівця, що, вступивши на державну службу колежським регістратором (неймовірно мала посада) для пристойности приробив до свого прізвища російське закінчення «ов», і поклав початок династії Суровцових. Бабуня швидко зруйнувала свій посаг, потім маєток чоловіка, народила п’ятеро дітей, з вишуканими іменами, і незабаром лишилася вдовою. Одружили її, коли їй було ще 13 років. Вона переїхала до Києва, і незабаром залишилася без жодних засобів до життя. Отоді Житницький оселив її у своєму будинку на Козячому болоті, і зробив «управителькою», в ранзі якої вона і пробула аж до того часу, коли будинок продали.
Я згадую це тому, що саме з цієї причини мені довелося жити в тому будинку, що став згодом відомим на всю Україну ... Бо вже за прадіда там деякий час жив Шевченко, у маленьких двох кімнатках на горищі. Але тоді ніхто за це і не згадував.
Будинок був маленький, щось сім кімнат на долі, дві на горищі, та підвал, де жив двірник з родиною та якийсь крамар, що тримав ятку з квасом.
Проте за Шевченка я вже знала, бо на день народження батька мене мама навчала якого вірша (сама була напів росіянка з Тули), і я «виступала» перед батьком.
Друга ниточка тягнеться з Полтавщини. Там жили мої дві прабаби, туди ми їздили змалку щороку літувати. Баби були неймовірно старі, отакі, як я тепер, довгожительки. Старшу, що була сиротою, взяли на виховання до двору князі Репніни. Наскільки я тепер розумію, саме, коли там бував Шевченко. Але згадок за це також не було. Згадували тільки, що коли давали часом на обід огидну страву – тертий шпінат, і я не хотіла його їсти, баба Катря урочисто промовляла: «от, – князів Репніних, ...» Тоді, мабуть, почалась класова свідомість.
Їздити до бабів, тобто до села Глемязова Золтоношського повіту треба було Дніпром до Прохорівки, напроти Канева, Чернечої гори, і мені показували ту кручу з високою могилою та хрестом на ній. А далі з села повз гору Максимовича, балагулою аж до бабів. На селі вчителювала збідніла тітка.
Коли я вже почала підростати, батьки возили мене і на Чернечу гору. На березі стояла невеличка мазанка, в ній жив дід, що стеріг могилу, та хатину на горі. Була в нього баба, яка варила йому їсти, а він тою їжею – кулішем, пригощав нас, що привозили міські ласощі та горілку. Ночували ми тоді там. Подолавши славетні триста шістдесят сходинки, ми опинялися на верховині. Ще тільки зійти до могили і ритуал був виконаний. А в хатині дід стелив запашне сіно, вкривав рядном широкий піл ... Починалася ніч. Пам’ятаю раз туди приїхав човнами гурт студентів, і довго чути було їх спів понад Дніпровими кручами. Десь під берегом темніли хвилі й котилися до самого далекого моря. Потроху очі сліпалися, я вже не чула ні далекого співу, ні тихої розмови батьків з дідом за чаркою, тільки пахло сіно і було почуття якоїсь урочистости.
А ранком сходило сонце. Такого золотого ніде немає. «Нема на світі і України, немає другого Дніпра...» А на обрію, за синім Дніпром сліпили очі сріблом крейдяні гори. І це лишилося на все життя.
Підростала я. Підлітком опинилася в Звенигородці, і з товаришкою по школі ми подалися до Керелівки. Було то просто невеличке село, щоправда там показували місце, де стояла хата Шевченків, там лежав стертий жорнов, а на ньому напис видряпаний «тут була хата Т.Г.Шевченка».
Жорнов лежав на землі, навкруги буяла трава, петрові батіжки та бур’яни. Ми мали дешевенького «Кодака», негайно зробили фото з жорна, потім ще нам показали калину, під якою ховався Шевченко від мачухи. Сфотографували і калину. Та й повернулися додому. Фото вийшли маленькі, згодом поруділи й вицвіли – фотографи ми були невправні.
А час ішов. Вже дитинство далеко позаду. Бурхливі події, революція, вертаюся з Петербургу, де навчалася, на Україну разом з усім студенством, організованим для праці на Батьківщині.
І от Уманщина посилає делегацію на відкриття першого пам’ятника Шевченку в Керелівці. Скільки там нас було, вже не пам’ятаю. Але знаю, що я була делегаткою селянського з’їзду. Приїхали ми над вечір, чи не в травні. Смеркло, а тоді настала оксамитова весняна ніч. Таке чорне небо, такі зорі ... І місяць. Вийшли ми з школи, де нас приділили на ночівлю. А навкруги – казка. Біліють хатини, здіймаються тополі, над криницями-журавлями плачуть вербоньки ... Біля кожного перелазу – козак з дівчиною. Поприїздили хори з кожною делегацією. Дівчата у вінках, корсетках, плахтах. Хлопці познаходили старовинні пістолі – це ж Уманщина, Коліївщина таки в нас була... Ну що там театральна вистава! Коли ціле село – співає, танцює, або показує для картини! Приїхало до десяти тисяч гостей. Взавтра урочисте відкриття. Не спиться. Довго ще бренять співи, місячне сяйво блукає по хаті, не дає заснути. І – молодість же!
І от – ранок. Ясне небо, юрби людей біля церкви, де на майдані побудовано трибуну для промовця. А довкола – пам’ятник, закритий ще полотном. Відправлена молебна. Вийшов на трибуну промовець. Всі стояли непорушно, тиша була така, що, здавалося, нікого немає. І раптом знявся вітер. Зашелестіли верби, тополі. Синя, аж чорна хмара закрила обрій, а потім і все небо. Блимнула блискавиця на чорному тлі, і почалася злива. Та яка!
Не до нитки, а до власної шкіри змокли ми всі, і чули, як потічки води біжать по гарячому тілі. Думаєте, хтось ворухнувся? Промовець продовжував свою мову, натовп побожно слухав аж до кінця.
Так відкривали перший пам’ятник Шевченку. Злива скінчилася так само раптово, як почалася, засяяло сонце на оновленій землі ...
Потім була довга перерва у моїм житті.
А тоді – на ювілей Шевченка ми поїхали разом з дружиною Остапа Вишні, та його родиною машиною. А у Каневі машини вкрили ціле поле – стільки людей поприїздило.
І знов ми йшли сходами, тільки тепер вони були вже впорядковані, межи ними можна було відпочивати на лаві, помилуватися краєвидом навкруги.
І знов промовець – тепер Щербицький, гарний, молодий, як гарна і його мова. Знов тисячна юрба, знов – пам’ятник. Височить на верховині, на самій могилі. А Україна і на долі, і у серцях.
Немає діда, тільки його могила. Нема пловучого отелю письменників, що був колись на долі, немає високого хреста на могилі...
Але Шевченко – є. І є його нарід.
Є сходи, Чорнеча гора, Дніпро без краю і – срібні крейдяні гори на обрії.
Повстали музею. Село Шевченко обернулося як на заповідник.
Ось школа-хата дяка, жорнов. Могила матері і кущ калини з заслання ... І в Києві музей. А в ньому – заява-прохання прадіда Житницького та сусідів до міської управи «о переименовании улицы Козье болото на Хрещатицький проулок» – згода, а революція вже переіменувала на вулицю Шевченка. І сам будинок – тепер музей. Його «відреставровано». За старовинними планами міської управи його створили наново на рівній землі. Його відтворено все не таким, яким знали ми, довгожителі, його відтворено за часів Шевченка. Як у багатьох інших місцях нашої батьківщини.
Створено наново кімнати на горищі, стоїть мольберт, кілька речей, що належали самому Шевченку. На долі створено інтер’єр тої доби. За вікном садок і шовковиця, за яку думають, що вона, разом з грушею поруч, росла ще за Шевченка.
Тисячі людей йдуть мов на прощу, до будиночка на Козячому болоті.
*******
Через десятки років, коли мені довелося брати довідку для Уманського краєзнавчого музею, коли саме Шевченко був в Умані, мене направили до науковця. Це був правнук Шевченка. Ми згадали той день. Він також був на відкритті. І також пам’ятав ту зливу.
Матеріал надано відділом Уманського краєзнавчого музею, музеєм-квартирою Н.В.Суровцової. Стаття «Мій Шевченко» - машинописний архів Н.В.Суровцової 70-х років ХХ ст. Стаття подається з мінімальними змінами, загалом збережено авторську орфограму і пунктуацію.
